• 2022-3(37)

***

 

Работаем, чтобы обрести отдых,

Воюем, чтоб наступил мир,

Живём, чтоб когда-нибудь умереть,

И умираем с надеждой снова воскреснуть.

 

 

***

 

Хлопець йшов на війну.

— Мамо, ось тобі гроші,

Купи собі сукню, я хочу,

Щоб в тебе був мій подарунок…

Тепер купила.

Чорну.

 

Хлопец шёл на войну.

— Мама, вот деньги,

Купи себе платье, я хочу,

Чтоб у тебя был от меня подарок…

Вот купила.

Чёрное.

***

Вже сказане не виправиш,

Невдачі як той батіг,

Казали мені: не випливеш!

А я вигрібав, як міг.

Привчався не гнути спину,

Карбований біллю шлях

З хохляндії в Україну

Крізь полум’я на гробах.

Майдани світ розіп’яли

На вишиванці доріг…

Не випливеш ти! — кричали,

А я вигрібав, як міг.

Навчався розпізнавати

Де правда, а де олжа,

І шлях твій, країно-мати,

В мені наче лезо ножа.

А в лютому двадцять другого

В загравах війни і пожеж

Збісились: тоніть недолугі

Країна, ви всі й ти теж.

Ми випливемо на вістрі

Війни із зіниць москаля

Останнім ковтком повітря

З потопленого корабля.

 

ОЧІ МОГО ТАТА

 

Коли я ще дитиною була,

Й попереду років було багато,

Я заглядалася, як у дзеркала,

У добрі і веселі очі тата.

 

І в них було так лагідно мені,

Із його рук летіла просто в небо,

Втікала на дитячому коні,

А він сміявся і горнув до себе.

 

Коли життя поглинуло мене,

І зовсім інші люди стали в ньому,

Я думала: насправді все мине,

І з батьком знов зустрінемося в домі.

 

І він, як бог, простить мої гріхи,

І мудро даруватиме пораду,

Як маю жити серед нас усіх,

Бо він єдиний, хто мене не зрадив.

 

Батькові очі, добрі й пророчі,

 Світ тих очей не згас.

Батькові очі, татові очі,

Як мені сумно без вас.

 

 

***

Під Донецьком на подив тихо.

Він чистив автомат і думав про дім:

Ось-ось Різдво настане.

Телефонувала дружина, і голос її тремтів,

Він не знав, що ходила вона до ворожки,

І не знала вона, що ворожка не бреше,

І не знала ворожка, що з вечора запив вражий снайпер,

І сьогодні

Ніхто не помре...

 

Под Донецком удивительно тихо.

Он чистил автомат и вспоминал о доме:

Вот-вот Рождество настанет…

Звонила жена, её голос дрожал,

Он не знал, что она ходила к гадалке,

И не знала она, что гадалка не врёт,

И не знала гадалка, что с вечера запил вражеский снайпер,

И сегодня

Никто не умрёт.

 

ПОКИНУТІ МІСТА

 

Тепер ми як відірвані листки,

І дні війни вертають у минуле,

Де ті міста, повернення в які

Дарують знову спогади поснулі?

Розорені міста дитячих літ,

Куди би так хотілось зазирнути,

Малюють в вікнах кришталевий лід

З ознаками солодкої отрути.

 

Ось вулиця, де я тебе чекав,

Дівчина, про яку так ніжно марив,

Вікно кав‘ярні в спалахах заграв

 І мрії, заколисані у хмарах…

Ось, друже, наші літо і зима,

Та бомби розірвали те намисто,

Його немає вже, його нема,

Цього війною спаленого міста.

 

Покинуті міста не повертають,

Покинуті міста — це назавжди,

Які б не були спогади із раю,

Ніколи вже не вернешся сюди.

 

***

Із тих — в Маріуполь — ночей,

Де гинуть життя і діти,

Із мертвих ворожих очей

Виростуть наші квіти.

Із гніву та сліз чи злив,

З землі, яка вкриє спесивців,

Лунатиме рідний спів

Про мати і чорнобривці.

І небо відчує журбу,

Жертовну ходу до Бога,

І янгол здійме трубу,

Даруючи перемогу.

 

МОЛЮСЯ

 

Життя мерехтить наче свічка на злому вітру,

У безладі снів, сподівань і надій безоглядних,

І плаче душа, і злітає: ні, я не помру,

І матері так у прощаннях й сльозах безпорадні.

Молюся за сина свого, що пішов на війну,

За посмішку синю його і незграбні обійми,

За рідні вуста, що сказали мені новину,

Про те, що закінчаться десь геть усі, всі без винятку війни.

Лишають домівки і йдуть у незнане сини,

Фатальне й гірке, як сакральні поняття і числа,

Життя розділилось на те, що було до війни,

І те, що здійсниться, як мовимо стиха «опісля».

Молюся за нього і всіх українських синів,

За надра окопів і землю осколком подерту,

За вогняну лють у душі і холодну в борні

Із тим, хто прийшов убивати під захистом смерті.

Молюся за кулю, що сина мого омине,

Молюся за ворога, що не поцілить у нього,

І дуже надіюся, небо почує мене,

І сина поверне додому з лицем перемоги.

Молюся за тих, хто закінчить цю підлу війну,

І більш не вмиратимуть з горя батьки і солдати,

Молюся за тишу небесну і тишу земну,

І кроки дитячі назустріч до тата, до тата

Молюся…

 

 

ЖДИ

 

Жди, когда не помнишь, жди, когда назвал,

Нашей жизни столько, сколько не стрелял.

Жди, когда нисколько, жди, когда не в счёт,

Нашей жизни столько, сколько недолёт.

Не копай могилу, а грызи окоп,

Это не под силу — задом наперёд.

Жизни как землицы, сколько есть в горсти,

Что замолкли птицы? господи, прости.

Трубят многоствольно ангелы войны,

Нашей жизни столько, сколько тишины.

Износились берцы, с севера орда,

И осколок в сердце бывшего родства.

Памяти изгибы, ворон на плечо,

Бабы на погибель народят ещё.

Враг улёгся рядом. Лесополоса.

И стеклянным взглядом смотрит в небеса.

Велики потери, яма — не кровать.

Надо очень верить, надо очень ждать.

Кровью огнедышит рваная земля,

Жизнь штыком напишет:

ЗДЕСЬ

БЫЛ

Я.

 

***

С днём поэзии! Высокой речью

Искупать бы в радостном звонке,

Но такое время — мне навстречу

Сумасшедший с бритвою в руке.

Поначалу думал — показалось,

Жизнь, искусство, счастье налегке...

Присмотрелся — песнь похуже лая,

Этот псих уж с бомбою в руке.

И уже не весело, а хлёстко

Бьёт под дых, и праздник не со мной,

И вовсю безумствует кремлёвский

Идиот, крушащий мир земной.

 

***

 

У Бога всё вовремя.

Научись ждать.

Ах, эти бесконечные перегоны…

Бывает, что и руку некому подать,

И дни пробегают, как деревья в окне вагона.

У Бога всё вовремя.

Научись жить.

Когда нещадно швыряет из стороны в сторону.

Развести огонь, воды ключевой испить,

Кто-то опоздал на час,

кто-то — на жизнь.

Вóроны…

 

БЕЖЕНЦЫ

 

Границы.

Таможни.

Время не в счёт,

Уж сколько недель подряд

Людей по задворкам чужим несёт

Листвою в осенний сад.

А сад господний был райским, но

Теперь превратился в ад.

Стальные птицы летят в окно,

И бомбы в наш дом летят.

И нету времени собирать

Пожитки прожитых лет,

И дневников дорогих тетрадь —

Бессмысленный раритет.

Кладью важнее сумки полны,

И плач искривляет рот,

А дни — они сочтены, сожжены,

Обнулены под исход.