• 2022-4(38)

Переводы с украинского на русский стихов Лины Костенко

 

Очима ти сказав мені: люблю

Лiна Костенко

 

Глазами ты сказал: люблю тебя

Лина Костенко

 

 

* * *

Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

Лиш не зроби слухняною рабою,

не ошукай і крил не обітни!

Не допусти, щоб світ зійшовся клином,

і не присни, для чого я живу.

Даруй мені над шляхом тополиним

важкого сонця древню булаву.

Не дай мені заплутатись в дрібницях,

не розміняй на спотички доріг,

бо кості перевернуться в гробницях

гірких і гордих прадідів моїх.

І в них було кохання, як у мене,

і від любові тьмарився їм світ.

І їх жінки хапали за стремена,

та що поробиш,— тільки до воріт.

А там, а там... Жорстокий клекіт бою

і дзвін мечів до третьої весни...

Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

 

* * *

Моя любовь! Я здесь, перед тобою.

Бери меня в блаженный сонный рай.

Не делай только ты меня рабою

И крыл моих, прошу, не подрезай!

Не допускай, чтоб мир сошёлся клином,

Не задавай вопрос: зачем живу.

Ты подари в дороге тополиной

Тяжёлую мне солнца булаву.

Не дай запутаться в трясинах мелких,

Не подменяй мой путь кривой стезёй,

Чтоб кости прадедов в гробницах ветхих

Нарушить вечный не могли покой.

У прадедов моих любовь такая,

Что от любви в тумане целый мир.

И женщины, за стремена хватаясь,

Их не пускали на сраженья пир.

А там жестокое начало боя

И звон мечей до праведной весны …

Моя любовь! Я вновь перед тобою.

Бери меня, неси в цветные сны.

 

 

* * *

А жінка буває на осінь так схожа:

То тиха й привітна, а то й непогожа.

То скропить сльозою, то сонцем засвітить.

То прагне зими, то вертається в літо.

 

А жінка, як осінь, плодами багата

На ніжність, добро, материнство і святість.

Як вересень тихий, зігріє душею,

Не страшно морозу чекати із нею.

 

А жінка буває тривожна, як осінь.

То дихає вітром, то ласки попросить,

То болю завдасть, а то вигоїть рани,

Листочком у світ полетить за коханим.

 

А осінь в природі — це завжди, як диво,

Так само і жінка: буває вродлива.

Буває примхлива, буває зрадлива...

Нехай тільки кожна з них буде щаслива.

 

Промінь сонця запалить ранкову росу, –

І заграє вона, забринить веселково.

Скільки мовлено вже про одвічну красу,

Тільки я про жіночу скажу своє слово.

 

Ніжний погляд і довга русява коса

Та смаглявого личка привабна родзинка...

І, хоч кажуть, що світ порятує краса.

Та врятує його тільки жінка.

 

* * *

А женщина часто бывает, как осень:

То день её тих, то бывает несносен.

То пустит слезу или солнцем засветит.

То в зиму стремится, то вспомнит о лете.

 

А женщина-осень богата плодами

Любви материнской — святыми делами.

Как тёплый сентябрь, она душу согреет,

И зимних морозов не боязно с нею.

 

И женщина может тревожить, как осень,

То ветром задышит, то ласки попросит.

То боль принесёт, а то раны залечит,

И в даль полетит за любимым на встречу.

 

А осень в природе — всегда это диво.

И женщина также бывает красива,

Бывает капризна, бывает спесива,

Но только пусть каждая будет счастлива.

 

Как утром луч солнца росу зажигает,

Так женщина в свете его засияет.

О женской красе восторгаться не ново,

Но только о ней я скажу своё слово.

 

Взгляд нежный и длинные русые косы,

Стройна и свежа, как весною берёза.

И хоть говорят: мир спасёт красота -

Спасёт только женщина наша свята.

 

 

СВІТЛИЙ СОНЕТ

 

Як пощастило дівчині в сімнадцять,

в сімнадцять гарних, неповторних літ!

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.

Вона ридає, але все як слід.

 

Вона росте ще, завтра буде вищенька.

Але печаль приходить завчасу.

Це ще не сльози — це квітуча вишенька,

що на світанку струшує росу.

 

Вона в житті зіткнулась з неприємістю:

хлопчина їй не відповів взаємністю.

І то чому: бо любить іншу дівчину,

а вірність має душу неподільчиву.

 

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.

Як пощастило дівчинці в сімнадцять!

 

 

СВЕТЛЫЙ СОНЕТ

 

Как повезло в семнадцать лет девчонке,

В семнадцать юных беззаботных лет!

Девчонка, что ты смотришь из-под чёлки,

Не плачь, всё образуется в момент.

 

С одним она столкнулась огорчением:

Ей парень не ответил на любовь.

Отдал другой девчонке предпочтение -

Теперь ей не увидеть сладких снов.

 

Растёшь, девчонка, завтра будешь вишенкой.

Девчоночка, ты не печалься наперёд,

Твои девичьи слёзы станут лишними,

Когда взаимная любовь к тебе придёт.

 

Ты не смотри так грустно из-под чёлки,

Счастливая в семнадцать лет девчонка!

 

 

* * *

Напитись голосу твого,

Того закоханого струму,

Тієї радості і суму,

Чаклунства дивного того.

Завмерти, слухати, не дихать,

Зненацька думку перервать.

Тієї паузі безвихідь

Красивим жартом рятувать.

Слова натягувать, як луки,

Щоб вчасно збити на льоту

Нерозшифрованої муки

Невідворотну німоту.

Триматись вільно й незалежно,

Перемовчати: хто кого.

І так беззахисно й безмежно

Чекати голосу твого.

 

* * *

Напиться голосом твоим,

Твоим влюблённости потоком,

Той радостью и силой рока,

Тем дивным волшебством благим.

И замереть, прервать дыханье,

Нежданно мысли оборвать,

Час безысходности прогнать,

Спасаясь шуткой от страданья.

Сразиться с тишью на лету,

Пустить слова, как будто стрелы,

В полёт, чтоб ими сбить умело

Безжалостную немоту.

Перемолчать: и кто кого.

Держаться стойко и свободно

В надежде чуда, благородно

Ждать вечно соло твоего.

 

 

* * *

І як тепер тебе забути?

Душа до краю добрела.

Такої дивної отрути

я ще ніколи не пила

Такої чистої печалі,

Такої спраглої жаги,

Такого зойку у мовчанні,

Такого сяйва навкруги.

Такої зоряної тиші.

Такого безміру в добі!..

Це, може, навіть і не вірші,

А квіти, кинуті тобі.

 

* * *

Мне не забыть немого взгляда.

Душа до края добрела.

Такого редкостного яда

Ещё я в жизни не пила.

Такой светящейся печали,

Безумного желанья пить,

И безутешного молчанья,

Чтоб в звёздной тишине завыть.

Такого яркого сиянья,

Такой безмерности вокруг.

И, может, не стихи, прощаясь,

Цветы тебе бросаю, друг.

 

 

* * *

Так мовчиш, що заслухатись можна,

потонути в м’якій тишині.

І якби не було тривожно,

то чудесно було б мені.

 

Я не знаю, чи ти вродливий,

і чи ти на світі один.

Ти для мене — як справжнє диво,

котре виникло без причин.

 

Але в серці — пересторога,

і зривається слово: «Іди»

Пізно стрілися наші дороги,

є на них уже інші сліди.

 

Вірю в серце твоє і волю,

вірю в правду очей твоїх.

Знаю: ти б не спіткнувся ніколи

об каміння моїх доріг.

 

* * *

Так молчишь, что заслушаться можно,

утонуть можно в мягкой тиши.

Если б не было мне так тревожно,

то чудесны порывы души.

 

Я не знаю, красив ты насколько,

и на свете такой ли один.

Для меня ты, как чудо, — невольно

возникаешь без всяких причин.

 

Но на сердце большая угроза,

и срывается слово: "Иди".

И чужие следы, как заноза, -

поздно встретились наши пути.

 

Верю я в твоё сердце и волю,

в правду глаз, ту, что в жизни сберёг.

Знаю я: не споткнёшься в недоле

о мои котловины дорог.

 

 

* * *

Кохай! Бо час тебе не жде.

Він забирає твої дні і ночі.

Кохай допоки тіло спрагле й молоде.

Бо в старості кохають тільки очі.

 

* * *

Люби! Не будет время ждать тебя.

Оно возьмёт и дни твои, и ночи.

Люби, покуда старость не придёт твоя,

В ней на любовь способны только очи.

 

 

* * *

В пустелі сизих вечорів,

в полях безмежних проти неба

о, скільки слів

і скільки снів

мені наснилося про тебе!

 

Не знаю, хто ти,

де живеш,

кого милуєш і голубиш.

А знаю — ти чекаєш теж,

тривожно вгадуєш і любиш.

 

І я прийду в життя твоє.

Тебе, незнаного, впізнаю,

як син вигнанця впізнає

прикмети батьківського краю.

 

Я ради цього ладна жить.

Всі інші хай проходять мимо,

аби в повторах не згубить

одне,

своє,

неповториме.

 

Нехай це — витвір самоти,

нехай це — вигадка й омана!

Моєму серцю снишся ти,

як морю сняться урагани.

 

* * *

В пустыне сизых вечеров,

и в небесах, в полях безбрежных

о, сколько слов

и сколько снов

мне о тебе приснилось нежных!

 

Не знаю, кто ты,

где живёшь,

кого милуешь и голубишь.

Но знаю я, что тоже ждёшь,

меня с тревогой ждёшь и любишь.

 

Я в жизни окажусь твоей,

как сын, изгнанника узнавший,

и среди тысяч сыновей

отца родимого принявший.

 

Для этого готова жить.

И пусть идут другие мимо,

чтоб ненароком не сгубить

моё,

оно

неповторимо.

 

И пусть блаженные мечты

останутся плодом обмана!

Но сердцу всё же снишься ты,

как морю снятся ураганы.

 

 

* * *

Я хочу знати, любиш ти мене,

чи це вже сон, який уже не сниться?

Моєї долі пекло потайне,

моя сама від себе таємниця!

 

Чи ти за мене душу віддаси,

чи розміняєш суєтно і дрібно?

Краса — і тільки, трішечки краси,

душі нічого більше не потрібно.

 

Чи, може, в цім калейдоскопі літ,

де все нещадно звичне і щоденне,

ти просто мені дивишся услід

і трохи любиш сни свої про мене?

 

* * *

Ты любишь ли меня, хочу я знать,

Иль это сон, что мне уже не снится?

Судьбы моей сокрытый Дантов ад

И тайна улетевшая, как птица.

 

И за меня отдашь ли душу ты,

Не разменяешь на монеты клада?

Душе моей чуть-чуть бы красоты

И больше ничего душе не надо.

 

А, может, в этой круговерти лет,

Где всё и беспощадно, и привычно,

Ты равнодушно смотришь мне вослед,

Но ночью в снах твоих я, как обычно.

 

 

* * *

Що в нас було?

Любов і літо.

Любов і літо без тривог.

Оце і все. А взагалі-то

не так і мало, як на двох.

Ось наші ночі серпень вижне,

прокотить вересень громи,

і вродить небо дивовижне

скляними зорями зими!

І знову джміль розмружить квітку,

і літо гратиме в лото.

І знов сплете на спицях плітку

сторукий велетень — Ніхто.

І в цьому днів круговороті,

де все минати поспіша,

як та пташиночка на дроті,

спочине стомлена душа.

 

* * *

Любовь была у нас тем летом.

Любовь и лето без тревог.

Ну вот и всё. А вообще-то

для нас двоих немалый срок.

Сожнёт наш август быстро ночи,

сентябрь прокатит все громы,

и разродится небо срочно

кристальной звёздочкой зимы!

И шмель цветок раскроет снова,

и лето будет жечь в лото.

И свяжет спицами обнову

сторукий великан — Никто.

И в этой бурной круговерти,

где жить не должно не спеша,

как пташка на дрожащей ветви,

немного отдохнёт душа.

 

 

* * *

Усе було — і сум, і самота,

і горе втрат, і дружба нефальшива.

А ця любов — як нитка золота,

що й чорні дні життя мого прошила.

 

Усе було, було й перебуло.

А ця любов — як холодно без неї!

Як поцілунок долі у чоло.

Як вічний стогін пам'яті моєї.

 

* * *

Всё было — одиночество, печаль,

утраты были и друзья без фальши.

Была любовь. Златою нитью даль

дни чёрные сшивала в жизни нашей.

 

Всё было, было, навсегда прошло.

Любовь прошла — как холодно мне стало!

Она, как поцелуй судьбы мне в лоб.

Как стон мой вечный памяти усталой.

 

 

* * *

Я дуже тяжко Вами відболіла.

Це все було як марення, як сон.

Любов підкралась тихо, як Даліла,

а розум спав, довірливий Самсон.

 

Тепер пора прощатися нам. Будень.

На білих вікнах змерзли міражі.

І як ми будем, як тепер ми будем?! —

такі вже рідні і такі чужі.

 

Ця казка днів — вона була недовгою.

Цей світлий сон — пішов без вороття.

Це тихе сяйво над моєю долею! —

воно лишилось на усе життя.

 

* * *

Я Вами очень сильно отболела.

И было это, как бредовый сон.

Любовь подкралась тихо, как Далила,

а разум спал, доверчивый Самсон.

 

Теперь пора прощаться. Это будни.

На окнах замерзают миражи.

И как тепеоь мы будем, как мы будем?! -

родными и чужими вместе жить.

 

Но сказка прошлых дней была недолгой.

И светлый сон уже невозвратим.

В душе моей сиянье будет лёгким,

и будет след его неизгладим!

 

 

* * *

Осінній день березами почавсь.

Різьбить печаль свої дереворити.

Я думаю про тебе весь мій час.

Але про це не треба говорити.

 

Ти прийдеш знов. Ми будемо на "ви".

Чи ж неповторне можна повторити?

В моїх очах свій сум перепливи.

Але про це не треба говорити.

 

Хай буде так, як я собі велю.

Свій будень серця будемо творити.

Я Вас люблю, о як я Вас люблю!

Але про це не треба говорити.

 

* * *

День осени с берёзами пришёл.

Разлил печаль ненастным листопадом.

Я с думой о тебе, но мне ещё

Об этом говорить совсем не надо.

 

Придёшь ты снова. Будем мы на "вы".

Как повторить, что так неповторимо?

В моих глазах твоя печаль, увы -

Об этом говорить недопустимо.

 

Пусть будет так, как я себе велю.

Мы будни сердца строить будем вместе.

Я Вас люблю, о, как я Вас люблю!

Но говорить об этом неуместно.

 

 

* * *

Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.

А може, власне, і не в тому справа.

А головне, що десь вдалечині

Є хтось такий, як невтоленна спрага.

 

Я не покличу щастя не моє.

Луна луни туди не долітає.

Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.

Моя душа й від цього вже світає.

 

* * *

Не знаю, я увижу Вас, иль нет.

А может, это даже и неважно.

А главное, что вдалеке есть свет,

Есть кто-то, как безудержная жажда.

 

Чужое счастье я не позову.

Туда добраться эхо не посмеет.

Я знаю, что Вы есть, и потому

Душа моя становится светлее.

 

 

* * *

Не говори печальними очима

те, що бояться вимовить слова.

Так виникає ніжність самочинна,

Так виникає тиша грозова.

 

Чи ти мій сон, чи ти моя уява,

чи просто чорна магія чола…

Яка між нами райдуга стояла!

Яка між нами прірва пролягла!

 

Я не скажу і в пам’яті — коханий.

І все-таки, згадай мене колись.

Ішли дві долі різними шляхами.

На роздоріжжі долі обнялись.

 

* * *

Не говори печальными глазами

то, что боятся вымолвить слова.

Так возникает нежность между нами,

В грозу так возникает тишина.

 

Ты, может, сон, моё воображенье,

иль чёрная ты магия чела…

Стоит меж нами радуги виденье,

Какая пропасть между нами пролегла!

 

Я не скажу и в памяти — любимый.

Но вспомни хоть когда-то обо мне.

Шли две судьбы дорогами иными.

На перепутье обнялись во сне.

 

 

* * *

Вже трави інеем припали,

і ясен руки опустив…

Та листя ще ж не відкружляло,

і лід озер ще не засклив.

 

Якщо ж березам при дорозі

стояти зимно серед тьми,

то це, мабуть, не від морозів,

а від передчуття зими…

 

Зігрій мої, коханий, руки,

закрий кватирку у вікні.

Адже в передчутті розлуки

тепер так холодно мені.

 

* * *

Все травы инеем покрылись,

и ясень руки опустил …

Листва, однако, всё кружилась,

озёра лёд не застеклил.

 

И если холодно берёзам

стоять средь придорожной тьмы,

то, видимо, не от морозов,

а от предчувствия зимы …

 

Согрей мои, любимый, руки

и форточку закрой в окне.

Ведь в предвкушении разлуки

так холодно бывает мне.

 

 

* * *

Очима ти сказав мені: люблю.

Душа складала свій тяжкий екзамен.

Мов тихий дзвін гірського кришталю,

Несказане лишилось несказанним.

 

Життя ішло, минуло той перон.

Гукала тиша рупором вокзальним.

Багато слів написано пером.

Несказане лишилось несказанним.

 

Світали ночі, вечоріли дні.

Не раз хитнула доля терезами.

Слова як сонце сходили в мені.

Несказане лишилось несказанним.

 

* * *

Глазами ты сказал: люблю тебя.

Душа сдавала трудный свой экзамен.

И как журчанье горного ручья,

Несказанное стало несказанным.

 

Остался в прошлой жизни тот перрон,

Но тишь кричала рупором вокзальным.

Как много слов написано пером.

Несказанное стало несказанным.

 

Светлели ночи, тихо гасли дни.

Судьба качнула, и не раз, весами.

Слова, как солнце, и от них огни.

Несказанное стало несказанным.