• 2020-4 (30)

Поезiя — це завжди неповторнiсть,

якийсь безсмертний дотик до душi

Лiна Костенко

 

Поэзия — всегда неповторимость

и вечное касание к душе

Лина Костенко

 

 

 

КРИЛА

А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо.
Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари.
В цьому, напевно, правда пташина…
А як же людина? А що ж людина?
Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має!
Вони, ті крила, не з пуху-пір'я,
А з правди, чесноти і довір'я.
У кого — з вірності у коханні.
У кого — з вічного поривання.
У кого — з щирості до роботи.
У кого — з щедрості на турботи.
У кого — з пісні, або з надії,
Або з поезії, або з мрії.
Людина нібито не літає…
А крила має. А крила має!

 

 

КРЫЛЬЯ

 

А правда, земли крылатым не надо.
У них есть небо, оно и свято.
У них нет поля, но воля лучше.
У них нет пара, зато есть тучи.
И в этом, наверно, есть правда своя...
А ты, человек, что есть у тебя?
Живёшь на земле и сам не летаешь.
А крылья имеешь, летать ты мечтаешь!
Они, эти крылья, без пуха и перьев.
Из чести они, из добра и доверья.
Они для кого-то — из верной любви,
А, может, — из вечных стремлений они.
Они для кого-то — из честной работы
И для бескорыстной о ком-то заботы.
Они для кого-то — из песни, надежды,
Из чудных стихов, что волнуют как прежде.
И разве ты, мой человек, не летаешь?
Ведь крылья в полёте свои обретаешь!

 

 

 

* * *

Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,—
оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є — дорога, явори,
усе моє, все зветься — Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори.

 

 

* * *

Как ослепительна её краса!
Не понимаю, что за чудо это, —
и эти степи, это небо и леса,
всё так прекрасно, чисто, беззаветно,
всё так и есть — по жизни с ней идти,
и это всё зовётся — Украина.
Краса её нетленна и любима,
хоть стой и с Богом говори в пути.

 

 

 

* * *
І як тепер тебе забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
я ще ніколи не пила
Такої чистої печалі,
Такої спраглої жаги,
Такого зойку у мовчанні,
Такого сяйва навкруги.
Такої зоряної тиші.
Такого безміру в добі!..
Це, може, навіть і не вірші,
А квіти, кинуті тобі.

 

 

* * *
Мне не забыть немого взгляда.
Душа до края добрела.
Такого редкостного яда
ещё я в жизни не пила.
Такой светящейся печали,
Безумного желанья пить,
И безутешного молчанья,
Чтоб в звёздной тишине не выть.
Такого яркого сиянья,
Такой безмерности вокруг!..
И, может, не стихи, прощаясь,
Цветы тебе бросаю, друг.

 

 

 

* * *

Дзвенять у відрах крижані кружальця.
Село в снігах, і стежка ані руш.
Старенька груша дихає на пальці,
їй, певно, сняться повні жмені груш.
Їй сняться хмари і липневі грози,
чиясь душа, прозора при свічі.
А вікна сплять, засклив мороз їм сльози.
У вирій полетіли рогачі.
Дощу і снігу наковтався комин,
і тин упав, навіщо городить?
Живе в тій хаті сивий-сивий спомин,
улітку він під грушею сидить.
І хата, й тин, і груша серед двору,
і кияшиння чорне де-не-де,
все згадує себе в свою найкращу пору.

І стежка, по якій вже тільки сніг іде...

 

 

* * *

Звенят в ведре ледышки утром ранним.
Село в снегах, тропинки замело.
Старушка груша греется дыханьем,
ей пальцы-ветки холодом свело.
Ей снятся горсти груш и лета грозы,
и некая душа в огне свечи.
А окна дома скованы морозом.
На юг все улетели рогачи.
Труба на крыше снега наглаталась,
забор упал, зачем его чинить?
Живёт в том доме одинокий старый
и летом он под грушею сидит.
Среди двора и дом стоит, и груша,
и чёрные початки кое-где,
Воспоминанья греют старцу душу,
один лишь снег гуляет по тропе ...

 

 

 

* * *
Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія — це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.

 

 

 

* * *
Слова страшны, когда они молчат,
когда они внезапно притаились,
когда не знаешь, как же их начать,
всё потому, что кем-то говорились.

И кто-то ими плакал и болел,
начало было их и завершенье.
Слов миллиарды — это не предел,
но первое твоё произношенье!

Всё повторяется: жестокость, милость.

Всё повторяется: модерн, клише.
Поэзия — всегда неповторимость
и вечное касание к душе.

 

* * *
Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
Несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон.
Гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним. 

 

 

* * *

Глазами ты сказал: люблю тебя.
Душа сдавала трудный свой экзамен.
И как журчанье горного ручья,
Несказанное стало несказанным.

Остался в прошлой жизни тот перрон,
Но тишь кричала рупором вокзальным.
Как много слов написано пером.
Несказанное стало несказанным.

Светлели ночи, тихо гасли дни.
Судьба качнула, и не раз, весами.
Слова, как солнце, слали мне огни.
Несказанное стало несказанным.

 

 

 

* * *

День світився, як свята Цецiлiя.

Дерся плющ на сходи і стіну.

Два ченці, на те ж вона й Сицілія, —

обробляли нивку кам'яну.

 

Вітер віяв з моря і з Тунісу.

Час ішов античний, навпаки.

В кам'яному вусі Діоніса

гомоніли люди і віки.

 

Тут жили мандрівники й поети.

Тут колись причалив Одіссей.

На моєму клаптику планети

землю не виборюють у скель.

 

Там ґрунти родючі і надійні,

місце є і житу, й бур'яну.

У якому, Боже, провидінні

показав ти нивку кам'яну?!

 

 

* * *

Светился день, как Римская Цецилия.
И плющ зелёный вился по стене.
А два монаха, это же Сицилия, —
на ниве каменной трудились, на скале.

Дул ветер с моря, с жаркого Туниса.
Античный век вёл дни наоборот.
И в ухе каменном у Диониса
звучал народов эпохальный ход.

Здесь жили пилигримы и поэты.
Когда-то здесь причалил Одиссей.
Но на моём родном клочке планеты
безжизненных нет скал среди степей.

Там почвы плодородные в селеньях,
там место есть и сорнякам, и ржи.
В каком Ты, Боже, людям провиденьи
на ниву в скалах указал, скажи?!

 

 

 

МАТИ

Вона була красуня з Катеринівки.
Було у неї п'ятеро вже вас.
Купляла вам гостинчика за гривеник,
топила піч і поралась гаразд.

Ходила в церкву, звісно, як годиться.
Гладущики сушила на тину.
Така була хороша молодиця
і мала мрію гарну і чудну.

У ті часи, страшні, аж волохаті,
коли в степах там хто не воював, —
от їй хотілось, щоб у неї в хаті
на стелі небо хтось намалював.

Вона не чула зроду про Растреллі.
Вона ходила в степ на буряки.
А от якби не сволок, а на стелі —
щоб тільки небо, небо і зірки.

Уранці глянеш —
хочеться літати.
Вночі заснеш у мужа на плечі.
Де б маляра такого напитати?
Навколо ж орачі та сіячі.

Уваживши ту мрію дивовижну,
приходив небо малювать шуряк.
Вона сказала:
— Перестань, бо вижену.
У тебе, — каже, — небо, як сіряк.

Якийсь художник у роки голодні
зробити небо взявся за харчі.
Були у нього пензлі боговгодні,
став на ослін, одсунув рогачі.

У нього й хмари вигинались зміями,
уже почав і сонце пломінке.
Вона сказала: — Ні, ви не зумієте.
Злізайте, — каже. — Небо не таке.

Вона тим небом у тій хаті марила!
Вона така була ще молода!
Та якось так — то не знайшлося маляра.
Все якось так — то горе, то біда.

І вицвітали писані тарелі,
і плакав батько, і пливли роки, —
коли над нею не було вже стелі,
а тільки небо, небо і зірки...

 

 

МАТЬ

Она — красавица из Катериновки.
С любовью пятерых растила вас.
Дарила вам гостинчики за гривенник,
следить за домом успевала всякий раз.

Она ходила в церковь, как положено.
И кувшины сушила на плетне.
Молодкою была она хорошею
и о заветной думала мечте.

Во времена тревожные, лихие,
кто только в тех степях не воевал,-
она мечтала вопреки стихии,
чтоб кто-то небо ей нарисовал.

И о Растрелли ничего не знала.
Ходила собирать в степи свеклу.
О небесах на потолке мечтала,
чтоб только видеть звёзды и луну.

Проснёшься утром —
и летишь по небу.
У мужа ночью засыпаешь на плече.
Кто о художнике бы ей поведал,
который бы помог в её мечте.

Пытался рисовать ей небо шурин,
он голубые краски подбирал.
Она сказала:
-ты не можешь, дурень.
И небо у тебя, как твой кафтан.

В голодомор ещё один художник
ей взялся сделать небо за еду.
Взобрался кое-как на стол-треножник
и рисовать стал на свою беду.

Как змеи, облака по небу плыли,
уже и солнце стал он рисовать.
Она сказала: — вы совсем забыли, —
слезайте, небо так нельзя писать.

Она о небе долго всё мечтала!
Ещё была такою молодой!
Она художника как не искала,
так не смогла найти за горем и бедой.

С годами в доме выцветели блюда,
И плакал в одиночестве отец,
когда над ней не потолок, а чудо, —
явился звёздный в небесах венец...