• 2019-4 (26)

***

Ти слухаєш і не чуєш

(Яка гроза пророча!),

І я говорю так чуло

В розгублені твої очі.

І я говорю так глухо,

Погладжуючи по плечу…

Не слухай мене,

Не слухай!

Послухай, як я мовчу.

 

 

***

Ты слушаешь и не слышишь,

(Какая в душе гроза!),

А я говорю всё тише

В растерянные глаза.

А я говорю всё глуше,

Поглаживая по плечу…

Не слушай меня,

Не слушай!

Послушай, о чём молчу.

 

 

 

ДИТЯЧА ПОДУШКА

В дитячій подушці час від часу

Ховаються мрії, збуваються сни.

Зірки —

 золоті ялинкові прикраси

На колючках і на вітті сосни.

І дітям сниться веселе свято,

Взимку — літо,

а влітку— зима,

Комусь — ляльки,

а ще комусь — тато,

 Словом, те, чого в них нема.

 

 

 

ДЕТСКАЯ ПОДУШКА

В обыкновенной детской подушке

Прячутся сказки, шепчутся сны,

Звёзды − ёлочные игрушки

На спящих ветках ночной тишины.

И снятся детям хвосты и лапы,

Зимой − ромашки,

                        а летом − снег,

Кому-то кукла,

                        кому-то папа,

В общем то, чего у них нет.

 

 

 

 

СТАРІ ФОТОГРАФІЇ

                                             Матері Лідії Марківні

А фото мають дивну суть —

Їм зморшки часу не властиві,

Там наші матері живуть,

Ще молоді і ще вродливі.

Які були в дитинстві дні,

Як ніжно матері співали,

І чим старішали вони,

Тим відчайдушніш ми зростали.

Світ фотографій дорогих

І посмішок, пожовклих нині,

Ми тихо дивимось на них,

 Неначе б то у чомусь винні…

 

 

 

СТАРЫЕ ФОТОГРАФИИ              

                                    матери Лидии Марковне

А фотографии не лгут,

Хранятся в них года иные,

И наши мамы там живут

Красивые и молодые.

А мы теперь уж старше их,

И до обидного в накладе,

Что в частых волосах седых

Не узнаём той тёмной пряди.

Какие в детстве были дни,

Какие песни мамы пели,

Чем больше старились они,

Тем мы отчаянней взрослели.

Цвет фотографий жёлт и тих,

Сюжеты незамысловаты…

И мы теперь глядим на них,

Как будто в чём-то виноваты.

 

 

 

***

Я виписався?

Гляньте ліпше:

Є все, чого б душа просила —

Лист клена, що гойдає тиша,

І хмара за перо біліша,

Й калюжа, сповнена чорнила.

 

 

 

***

Поисписался?

                        Суеверье!

Всё под рукой, чтоб ни просил:

Листки, летящие с деревьев,

И облака белее перьев,

И лужи полные чернил.

 

 

 

***

Ми сиділи в кав’ярні край неба.

Базікання друзів, вино, сигарети.

Сміялись,

хтось був напідпитку.

Схилившись, вона стиха мовила:

–Вибач, але не з тобою сьогодні я піду додому…

Нічого не сталося,

вечір як завше,

Всі сиділи в кав’ярні край неба,

Не почувши плачу

Одного самотнього серця.

 

 

 

***

Мы сидели в кафе под открытым небом,

Друзей болтовня, вино, сигареты…

Стемнело,

Шутили и кто-то был пьян.

Она наклонилась и тихо сказала:

-          Прости, но сегодня не ты будеш меня провожать…

Ничего не случилось, все было как прежде,

Мы сидели в кафе под открытым небом,

Не заметив, как плачет

Одно одинокое серце.

 

 

 

***

Як набридла мені

Ця стара плетуха…

Щовечора біля самісіньких вікон

Вона вигулює свою тінь

На довжелезному поводку.

 

 

 

***

Как надоела мне

Эта старуха-сплетница…

Каждый вечер у самых окон

Она выгуливает свою тень

На длинном поводке.

 

 

 

***

Жара спАла.

                        Вже віє осінню.

Пронизлива свіжість із пахощами вересня.

Вдень ласкаво й тепло, немовби ще літо,

Яке залишає, як жінка —

Без запитання, чи ти того хочеш…

 

 

 

***

Жара спала,

                        уже веет осенью,

Тонкая свежесть с пряным запахом сентября.

Днём ласково и тепло,

 как бы ещё лето,

Которое уходит как женщина,

Вовсе не спрашивая, хочешь ли ты этого…

 

 

 

***

Торкнутись вуст.

                        Разом із тим

Торкнутися її зап’ястя,

Одного вистачило б щастя

На двох.

             І сум на двох один.

Любов, невтримана в руках,

Злилася з помстою відразу —

Уламки злетів і фантазій

Розкидані по берегах.

Тепер ми вдвох із часом квити,

І довело усім життя,

Як легко побут може змити

Всю мрійність нашого буття.

 

 

 

***

Губами тронуть тишину,

Рукою тонкое запястье,

Лдно бы на двоих нам счастье

И на двоих печаль одну.

Непредназначенное нам,

То счастье обернулось мщеньем —

Обломки кораблекрушенья

Разбросаны по берегам.

Так стали жизнь и время квиты,

Не ведали ни ты, ни я,

Что в этой временности быта

Вся быстротечность бытия.

 

 

 

ЗАХВОРІТИ…

Радість із сумом — як два крила,

Які наді мною розкрились,

Хочу я захворіти, щоб ти прийшла

І в головах тихо схилилась.

Хочу я, щоб мости не згоріли дотла,

І самотність не тисла груди,

Хочу я захворіти, щоб ти прийшла

І більше не йшла нікуди.

 

 

 

Я ХОЧУ ЗАБОЛЕТЬ…

Счастье моё — словно два крыла,

Смешана горечь с любовью,

Я хочу заболеть, чтоб ты пришла

И склонилась у изголовья.

Я хочу заболеть, чтоб все доктора

От бессилья рыдали, как дети,

Если нет у нас завтра, пусть длится вчера

На все будущие столетья.

Я хочу, чтоб мосты не сгорали дотла

И разлуки не стали дольше,

Я хочу заболеть,

                         чтоб ты пришла

И не уходила больше.

 

 

 

***

Ще далеч світлою була,

Бездомна зірка ледь жевріла,

Вже захід догорів дотла,

А ніч повік ще не стулила.

Занурювався день у синь,

Багрянець небом став котитись,

а ми, як світло і як тінь,

Злились, не в силі розлучитись…

 

 

 

***

И даль еще была светла,

Над ней одна звезда светила,

Закат уж догорел дотла,

А ночь еще не наступила.

Как бесконечно гаснул день,

Стекая каплями багрянца,

И мы с тобой, как свет и тень,

Обнявшись, не могли расстаться.

 

 

 

***

Ну що ж —

вже не збираюся в дорогу.

Я рву квиток, я повертаюсь знову.

Ти мовила —

і повна перемога —

Ти стиха мовила одне єдине слово.

А скільки було справ, таких важливих!

Здавалося, без них не обійтися,

Не їхати —

здавалось неможливим,

А ти прийшла і мовила:

                                                “Лишися”.

І я лишився.

                        Кинув все на світі.

А ти мені сказала наостанку:

 — Коханий, ми поводились, як діти,

Пробач, але це я поїду зранку.

 

 

 

***

И вот уже я никуда не еду.

Я рву билет и не лечу к вокзалу,

Ты одержала полную победу

Одним лишь словом, что мне прошептала.

Ах, сколько было дел, всё неотложных,

И миг, и час, и день — шальная такса,

Мне не уехать было невозможно,

Но ты пришла и молвила: останься.

И я остался, бросив всё на свете,

И от тебя услышал напоследок:

— Мой милый, мы вели себя, как дети,

Прости, я от тебя сама уеду.

 

 

 

***

Російський вічний арештант,

 Сибірський тракт курить прокляттями,

 Суддя — політик і педант,

 Очі — гербами і печатками.

Донощик, взятий напрокат,

Бруд судової бутафорії,

Христос, Іуда і Пілат —

Ось трійця нашої історії.

 

 

 

***

Российский вечный арестант,

Сибирский тракт мощён проклятьями,

Судья — политик и педант,

Глаза — двуглавыми печатями.

Осведомитель напрокат,

Возня судебной бутафории,

Христос, Иуда и Пилат —

Святая троица истории.

 

 

 

Василь Махно

 

Батько

 

знаєш мій батько ровесник Джона який Леннон

коли Джон співав той закладав клему

і закладав також при кінці тижня тому що шофер

щось там ламалось — гасли «свічки» залиті бензином —

бітли літали до Індії — минали зими

і діти квітів ламали стебла і строфи

 

знаєш містечко: кілька авто — ратуша — ринок

бруківка котра укладалась століттям як вірш в риму

шиби в будинках тремтіли немов скрипкова дека

кінець 50-тих: діти війни — зламане покоління

в плащі із шевйоту в гумовцях що аж по коліна

стоїть на автобусній моя мама — студентка

 

знаєш в музичних класах: баян гітара чи домбра

музика вимагає пожертви немов від донора

оркестра із педучилища в збереженій синагозі

тепер вже районному клубі — гріється від керогазу

в новенькім «газоні» — затягуючись раз до разу —

мій батько чекає на маму — на розі

 

знаєш за кілька років їх шлюб невдалий розпався

музика раптом змінилась — я підріс і розпасся

Джон що пошлюбив Йоко очолить колони гіпі

стане співати про квіти — замінить одяг і стилі

запуситить бороду/вуса наче пророк у пустелі

його привабить свобода і ліві

 

знаєш містечко також зміниться бо військові

частини прийдуть в касарні льотчики і зв’язкові

весняні й осінні призови циклічні як стан природи

співатимуть пісню Джона: про вчора і позавчора

і про нещасне кохання — а поодинці й хором —

про те що проходить

 

знаєш на розі вулиць де батько чекав на маму

музика не змінилась я чую її ту саму

і чую як та оркестра збивається з ритму і нути

і Джон що лежить на асфальті — застрелений у Нью-Йорку —

в затемнених окулярах уже постаріла Йоко

і музику як розлучення мені не збагнути

 

знаєш тому що мій батько ровесник Леннона Джона

я бачу його молодого що мчить у кабіні «газона»

а мама стоїть на розі підспівуючи “Let It Be”

вона його дівчина і він поспішає летить

ще мить їм лишається — справді ще мить

а музика їхня залишиться тільки тобі

 

 

Отец

 

знаешь мой отец ровесник Джона который Леннон

когда Джон пел он накладывал клемму

и закладывал с пятницы потому что шофёр (в народе шОфер)

что-то не ладилось — тухли «свечи» залитые бензином —

битлы летали в Индию — проходили зимы

а дети цветов ломали стебли и строфы

 

знаешь городок: пару машин — ратуша — рынок

брусчатка мощённая веком как стихотворение в рифму

стекла в домах дрожали словно скрипичная дека

конец 50-х: дети войны — сломанное поколение

в шевиотовом плаще и резиновых сапогах почти до колена

стоит на автобусной моя мама — студентка

 

знаешь в музыкальных классах: баян гитара или домбра

музыка требует пожертвования как от донора

оркестр педучилища в сохранившейся синагоге

теперь уже районном клубе — греется от керогаза

в новом «газоне» — затягиваясь раз за разом —

мой отец ждет маму — на углу дороги

 

знаешь через пару лет их неудачный брак распался

музыка вдруг изменилась — я подрос и распасся

Джон что женился на Йоко поведёт за собою хиппи

станет петь о цветах — изменит прикид и стили

запустит бороду / усы как пророк в пустыне Гоби

его увлекут левые и свобода

знаешь городок тоже посетят времена иные

придут военные в казармы летчики и связные

весенние и осенние призывы цикличны как состояние природы

будут петь песню Джона: о вчера, позавчера с укором

и о несчастной любви — а в одиночку и хором —

о том, что проходит

 

знаешь на перекрёстке где отец ждал маму

музыка не изменилась я слышу ее ту самую

и слышу как тот оркестр сбивается с ритма некстати

и Джон лежащий на асфальте — застрелен в Нью-Йорке —

в дымчатых очках уже постарела Йоко

и музыку как расставание нет не понять мне

 

знаешь оттого что отец ровесник Леннона Джона

я вижу его молодым несущимся в кабине «газона»

а мама на углу подпевает "Let It Be" судьбе

она его девушка и он спешит летит

лишь миг остается им — только лишь миг

а музыка их будет звучать тебе

 

Юрко Издрик

 

DEMOСЕЗОН

ну вот пережили зиму
как переползли болото
всего что сошло со снегами —
как будто и не было
а в окна отверстые ныне
весна пробивается золотом
рисует на дереве пятна
и мглою туманит стекло
она авитаминозна
но неумолима как трактор
и трескает спелое семя
и гонит вовсю хлорофилл
кто знает — что с нами будет
свой каждому фактор риска
всегда есть фактор искрения
двух слитых физических тел
ведь наши проблемы — квантовы
а наши приходы — мечены
и наши сезоны — кончены
и наш перелет — шагал
но — байка все перечисленное
весна одевает бантики
и солнца медалька катится
аллах еще тот акбар...
а мы перебыли зиму
как перебили фразу
мы сбили сердечные ритмы
и соль превращали в мель
и все это как-то странно
и все это как-то сразу
и смотрит в глаза охотнику
беспечно веселая цель

 

THIRD

я выхожу в свой новый день как в море
меж двух стихий мой бесконечный лов
незримые границы акваторий
порталов бухт заливов и портов

а дом мой — ночь и сонный тихий берег
я сам теперь — лишь сумма сновиде-
ний и за неимением критериев
меж инь и ян я выбираю тень

меж днём и ночью выбираю вечер
пришвартоваться на причал сойти
меж двух стихий предпочитаю третью
и милый дом в котором снишься ты

 

 

 

DEMOСЕЗОН

от ми й перебули зиму
мов перебрели болото
і все що зійшло зі снігами —
то майже і не було
у вікна наші віктимні
весна пробивається золотом
лишає на дереві плями
вкриває імлою скло
вона авітамінозна
проте уперта мов трактор
і репається насіння
і вгору жене хлорофіл
як ми поведемося — хтозна
бо в кожного є ризик-фактор
і завше є фактор іскріння
двох щільних фізичних тіл
бо наші проблеми — квантові
а наші приходи — мічені
і наші сезони — кончені
і наш переліт — шагал
та — байка усе перелічене
весна одягає бантики
і сонця медалька котиться
й аллах ще такий акбар..
а ми перебули зиму
немов перебили фразу
ми збили ритми серцеві
й попересипали сіль
усе це доволі дивно
усе це якось відразу
і дивиться в очі стрільцеві
весела розхристана ціль

 

 

 

THIRD

у день новий виходжу наче в море
між двох стихій мій неперервний рух
невидимі кордони акваторій
заток проток портів порталів бухт

а дім мій — ніч і сонний тихий берег
я сам тепер — лиш сума сновидінь
за повної відсутності критеріїв
між інь і ян я вибираю тінь

між днем і ніччю вибираю вечір
пришвартуватись на причал зійти
між двох стихій я обираю третю
і милий дім де сни мої і ти

 

 

 

Ярослав Павуляк

 

* * *
Голос колодца,
соблазнитель ушей и окрестностей.
В горле колодца
качаются чёрные ведра.

В душу колодца
как в прорубь ушли ступени.

Над ним дни без ветра, роение, шелест,
и кружит времени птица.

Полон рот
голоса,
клёкота,
грохота.

Это голос колодца —
в нем утонуть можно,
это голос первичного света —
им захлебнуться можно.

Я его поднимаю, как тост,
за того,
кто букет головы не склонил,
за того,
кто расцвёл на коленях,
за того,
кто возносит всё выше и выше
этот голос колодца.

 

 

 

***

Голос криниці

довкола заслуханий вухами.

У горлі криниці

гойдаються чорні відра.

У душу криниці

шубовснула довга драбина.

Над нею дні без вітру шелестять

і кружляє птиця часу.

Повен рот

голосу,

клекоту,

гуркоту.

Це голос криниці —

у ньому втопитися можна,

це голос первісного світла —

ним захлиснутися можна.

Цей голос підношу, мов тост,

за тих,

котрі букети голів не схилили,

за тих, котрі цвітуть на колінах,

за тих,

котрі завтра піднімуть ще вище

цей голос криниці.

 

 

 

* * *

Безлюдно здесь.

Cон за дверями.

И к небу месяц прилипает.

Кружат, петляют меж домами

осиротевшие трамваи.

 

А там в селе…

И телу снится —

где-то в селе в ночь ив бессонных

девчонка держит на ресницах

тень тишины ночной стотонной.

 

 

 

***

Безлюдно скрізь.

Заснули брами.

До неба місяць прилипає,

покривуляли вуличками

самітні скрині чи трамваї.

А десь в селі…

І тіло мліє,

а десь в селі в ту ніч вербову

тримає дівчина на віях

стотонну тишу вечорову.

 

 

 

***

Лежить обличчя на асфальті.

Розпізнавайте ліпше — хто?

Ідуть повз нього тіні в пальтах

І мчать розхристані авто.

Лежить обличчя на дорозі,

Та й обминають його дні,

Колись отак голодні й босі

Валялись діти в бур'яні.

Щось хоче крикнути щосили,

Напнувся луком кожен м'яз,

Своє обличчя загубила

Котрась людина з-поміж нас.

Чому втекло воно, від кого?

Чому з очей так пнеться крик?

Я підійшов, а біля нього

Світився вирваний язик.

 

 

 

* * *

Лежит лицо на тротуаре.
Ну ж распознайте — это кто?
Мелькают мимо тени, пары,
Мчат бестолковые авто.

Лицо на путь упало косо,
Его обходят дни, как прах,
Когда-то так, худы и босы,
Валялись дети в будяках.

Ему бы крикнуть, только кожа
Дрожит больнее, чем струна.
Своё лицо найти не может
Какой-то человек средь нас.

Когда и от кого сбежало?
Зачем из глаз так рвётся крик?
Я подошел, а рядом ало
Светился вырванный язык.