• 2023-1(39)

Переводы поэзии Лины Костенко

 

Слова росли із грунту, мов жита.

Добірним зерном колосилась мова.

Вона як хліб. Вона мені свята.

І кров'ю предків тяжко пурпурова.

 

Лiна Костенко

 

* * *

Мій перший вірш написаний в окопі,

на тій сипкій од вибухів стіні,

коли згубило зорі в гороскопі

моє дитинство, вбите на війні.

Лилась пожежі вулканічна лава,

стояли в сивих кратерах сади.

І захлиналась наша переправа

шаленим шквалом полум’я й води.

Був білий світ не білий вже, а чорний.

Вогненна ніч присвічувала дню.

І той окопчик —

як підводний човен

у морі диму, жаху і вогню.

Це вже було ні зайчиком, ні вовком —

кривавий світ, обвуглена зоря!

А я писала мало не осколком

великі букви, щойно з букваря.

Мені б ще гратись в піжмурки і в класи,

в казки літать на крилах палітур.

А я писала вірші про фугаси,

а я вже смерть побачила впритул.

О перший біль тих не дитячих вражень,

який він слід на серці залиша!

Як невимовне віршами не скажеш,

чи не німою зробиться душа?!

Душа в словах — як море в перископі,

І спомин той — як відсвіт на чолі…

Мій перший вірш написаний в окопі.

Він друкувався просто на землі.

 

* * *

Мой первый стих написан был в окопе,

на осыпающейся взорванной стене,

когда погублены все звезды в гороскопе

годами детства в страшной той войне.

Лилась горящая вулкана лава,

в седых стояли кратерах сады.

Захлебывалась наша переправа

свирепым шквалом жара и воды.

Там белый свет не белым был, а черным.

И огненная ночь была светлее дня.

И был окопчик лодкою подводной

среди морской пучины и огня.

Ни зайчиком из сказки и ни волком —

был мир кровавый с обгоревшею звездой.

А я писала на земле осколком

большие буквы, опаленные войной.

Еще играть бы в прятки мне и в классы,

еще лететь бы легкомысленно в мечтах.

А я стихи уже писала о фугасах

и смерть я видела воочью, не во снах.

О, первая ты боль не детских впечатлений,

какой же оставляешь в сердце след!

Не вымолвишь стихами тех мгновений,

немую душу озарит ли свет?!

Душа в словах — как море в перископе,

И память та — как отсвет на челе …

Мой первый стих написан был в окопе.

Печатался он просто на земле.

 

 

БIЛЬ ЄДИНОЇ ЗБРОЇ

 

Слово, моя ти єдиная зброє,

Ми не повинні загинуть обоє.

 

Леся Українка

 

Півні кричать у мегафони мальв —

аж деренчить полив'яний світанок…

Мій рідний краю,

зроду ти не мав

нейтральних барв, тих прісних пуританок.

 

Червоне й чорне кредо рукава.

Пшеничний принцип сонячного степу.

Такі густі смарагдові слова

жили в тобі і вибухали з тебе.

Слова росли із грунту, мов жита.

Добірним зерном колосилась мова.

Вона як хліб. Вона мені свята.

І кров'ю предків тяжко пурпурова.

 

А хтось по ній прокопував рови.

Топтав, ганьбив нам поле найдорожче.

І сниться сон: пасуться корови —

сім тучних, але більше тощих.

 

Скубуть озиме, нищать ярину,

ще й гидять, гудять, ратицями крешуть.

Трагічна мово! Вже тобі труну

не тільки вороги, а й діти власні тешуть.

 

Безсмертна мово! Ти смієшься гірко.

Ти ж в тій труні й не вмістишся, до речі.

Вони ж дурні, вони ж знімали мірку

з твоїх принижень — не з твоєї величі!

 

Твій дух не став приниженим і плюсклим,

хоч слала доля чорні килими

то од Вілюйська до Холуйська,

то з Києва до Колими.

 

З усіх трибун — аж дим над демагогом.

Усі беруть в основу ленінізм.

Адже ніхто так не клянеться богом,

як сам диявол — той же шовінізм.

 

Як ти зжилася з тугою чаїною!

Як часто лицемірив твій Парнас!..

Шматок землі,

ти звешся Україною.

Ти був до нас. Ти будеш після нас.

 

Мій предковічний,

мій умитий росами,

космічний,

вічний,

зоряний, барвінковий…

Коли ти навіть звався — Малоросія,

твоя поетеса була Українкою!

 

 

БОЛЬ ЕДИНОГО ОРУЖИЯ

 

Слово, одно ты мое острие,

Нам не погибнуть с тобою вдвоем

 

Леся Украинка

 

Крик петухов из мегафонов мальв —

в округе дребезжит лазурь рассвета…

Мой край родной,

ты никогда не знал

нейтральных красок — пуританок цвета.

 

Ты верил только в яркие цвета.

В пшеничный принцип, утвержденный степью.

Густые изумрудные слова

в тебе взрывались бурной грозной селью.

 

Из почвы, будто рожь, росли слова.

Они зерном отборным колосились.

И речь родная хлебом мне была,

святая речь, что кровью обагрилась.

 

А кто-то в ней копал коварно рвы.

Топтал жестоко поле дорогое.

Мне снится сон, как будто бы во ржи

пасется стадо тощее большое

 

И губит все озимые, траву,

копытами поля уничтожая.

О, речь моя, тебя враги в гробу

хотят увидеть, злобу исторгая.

 

Родная речь, бессмертная моя!

Ты в том гробу не уместишься, кстати.

Враги снимали мерку, не поняв

величья твоего и гордой стати.

 

Твой дух не стал униженным и плоским,

хоть слала черные судьба ковры

от самого Вилюйска до Холуйска,

от Киева до снежной Колымы.

 

Со всех трибун лишь дым над демагогом.

Все за основу взяли ленинизм.

Но так никто ведь не клянется богом,

как сущий этот дьявол — шовинизм.

 

Как ты с тоской смирилась неизбывной!

Как часто лицемерил твой Парнас!..

Ты часть земли, тебя звать Украина.

Была до нас и будешь после нас.

 

Страна моя, умыта утром росами.

Ты в космосе, как звездная Былинка.

Когда звалась ты даже Малороссией,

жила в народе Леся Украинка!

 

 

 

* * *

Вечірнє сонце, дякую за день!

Вечірнє сонце, дякую за втому.

За тих лісів просвітлений Едем

і за волошку в житі золотому.

 

За твій світанок, і за твій зеніт,

і за мої обпечені зеніти.

За те, що завтра хоче зеленіть,

за те, що вчора встигло одзвеніти.

 

За небо в небі, за дитячий сміх.

За те, що можу, і за те, що мушу.

Вечірнє сонце, дякую за всіх,

котрі нічим не осквернили душу.

 

За те, що завтра жде своїх натхнень.

Що десь у світі кров ще не пролито.

Вечірнє сонце, дякую за день,

за цю потребу слова, як молитви.

 

 

* * *

Я солнце вечером благодарю

За светлый день и за мою усталость.

За годы те, что будто бы в раю,

За василек во ржи, как богоданность.

 

За твой рассвет и яркий твой зенит

И за ожог моих зенитов смелых.

За то, что день грядущий зазвенит,

За то, что в прошлом отзвенеть успело.

 

За небо в небе и за детский смех

И за добро, что в сердце не порушу.

Тебя с мольбой благодарю за всех,

За тех, кто в жизни не позорил душу.

 

Чтоб не легла на озаренье тень,

Чтоб капли крови не было пролито,

Тебя благодарю за светлый день

И за потребность слова, как молитвы.

 

 

 

 

ЦАВТ ТАНЕМ!

 

Сільві Капутікян

 

Згоріли їхні селища, пропали їхні мули.

Бредуть, бредуть вигнанці в дорогу неблизьку.

Щоб мову свою рідну їх діти не забули,

їм літери виводять вірменки на піску.

 

А вітер, вітер, вітер!..

Який палючий вітер!..

Обвуглені обличчя січе, січе, січе!..

Лиш виведеш те слово із тої в'язі літер,

а слово ж без коріння, покотиться, втече.

 

І десь, в якійсь пустелі, з'їдять його верблюди.

Забудуть його діти, і виростуть німі.

Бредуть, бредуть вигнанці…

бредуть бездомні люди.

Ні даху ж, ні притулку, — буквар їм на умі!

 

Згоріли їхні храми. Мужчини їхні вбиті.

Втонули їхні дзвони у озері Севан.

О, як їм далі жити? На тім кровопролитті

не місяць в небі сходить — турецький ятаган.

 

А вітер, вітер, вітер!..

Як шарпає той вітер!..

Куди їх ще, вигнанців, недоля заведе?

Нема коли писати отих маленьких літер.

Немає чим писати. Нема писати де.

 

І тільки на привалі, в ті рідкісні хвилини,

коли ще в свої тачки жінки не запряглись,

ті буковки вірменські виводять, як стеблини,

і слізьми поливають, аби лиш прийнялись.

 

В пісках пустили корінь — а вітер, вітер, вітер!..

Бредуть, бредуть вигнанці в дорогу неблизьку!..

А скрізь по всій пустелі

тоненькі стебла літер,

як трави, проростають в палючому піску.

 

Їх топчуть ситі коні, дзвенять чужі стремена.

А букви проростають в легенди і пісні.

«Цавет танем!» — як кажуть, прощаючись, вірмени.

Твій біль беру на себе. Печаль твоя в мені.

 

 

ЦАВТ ТАНЕМ!

 

Сильве Капутикян

 

Сгорели их поселки, и нет от них отметин.

Бредут, бредут изгнанники в далеком далеке.

Чтоб речь свою родную их не забыли дети,

армянки им выводят все буквы на песке.

 

А ветер, ветер, ветер!..

Какой палящий ветер!..

Обугленные лица сечет, сечет, сечет!..

Лишь выведешь то слово из вязи букв бессмертных,

так без корней родное покатится, уйдет.

 

А где-нибудь в пустыне съедят его верблюды.

Забудут дети слово, оставшись в немоте.

Бездомные изгнанники …

бредут в пустыне люди.

Ни крыши, ни убежища, — букварь им на уме!

 

У них сгорели храмы. Убиты их мужчины.

Колокола утоплены в их озере Севан.

На том кровопролитье как дальше можно жить им?!

Не месяц в небе всходит — турецкий ятаган.

 

А ветер, ветер, ветер!..

Как обжигает ветер!..

Куда еще, страдальцев, судьбина заведет?

Нет времени писать им слова под страхом смерти.

И нечем. Да и негде. Все ветер унесет.

 

И только на привале, в те редкие мгновенья,

когда в тележки женщины еще не запряглись,

они выводят буквы, как маленькие стебли,

слезами поливают их, лишь чтобы принялись.

 

В песках пустили корень — а ветер, ветер, ветер!..

Бредут, бредут изгнанники в далеком далеке …

И прорастают буквы, их тоненькие стебли

растут по всей пустыне, как травы на песке.

 

Их топчут кони сытые, там звон чужих стремен.

А буквы поднимаются в сказания времен.

Как говорят армяне, прощаясь — «Цавт танем!» —

Возьму, родной, я боль твою, печаль твоя во мне.